Ю. Ю. Ярослав, кандидат юридичних наук, доцент

Національний транспортний університет

В. М. Іванков, заступник голови

ГО «Незалежна науково-дослідна експертна спілка»

Організаційні штампи в різних галузях господарства, у зв’язку з новим державним вектором розвитку в напрямі євроінтеграції, підлягають переосмисленню. Вважаємо, що певних видозмін має зазнати і сфера судової експертизи, в якій фактично діють дві гілки – державна та недержавна судова експертиза при монопольному становищі державної.

Раніше, за часів СРСР і фактично до 2012 року, залучення недержавного судового експерта дозволялося згідно з вимогами ст. 196 старого КПК України. Хоча це й були радянські та пострадянські часи, таким чином декларувалася рівноправність державної та недержавної гілок судової експертизи. Професор Гончаренко В. Г. ще тоді зауважував, що реальна змагальність може бути реалізована лише тоді, коли для збирання доказів залучатимуться не тільки спеціалісти з кола державних експертів, але й недержавні експерти, вдосконалення судово-експертної діяльності він бачив крізь призму відкритої наукової конкуренції [1, с. 12–14].

Логічно вимагати, щоб мозкова діяльність у будь-якому напрямі (у тому числі експертному) не визнавала формальних обмежень. Відповідно до нормативної бази, що діяла на той час, будь-який спеціаліст, який мав спеціальні знання в тій чи іншій галузі, міг безпосередньо бути залучений як експерт судом, особою, що здійснювала попереднє (зараз досудове) слідство, чи органом дізнання. Владному замовнику судової експертизи, якому законодавець доручав вибір експерта, достатньо було впевнитись у його компетентності на підставі формальних показників: освіти, наукового ступеня, стажу практичної діяльності тощо. Спеціальна атестація за певною експертною спеціальністю до цієї категорії можливих експертів не запроваджувалася, власне, й не мала, оскільки ці фахівці і так були відомими у своїй галузі, постійно на професійній експертній основі не працювали, а залучення їх до проведення експертизи було епізодичним. Як експерти залучались інженери-експерти станцій технічного обслуговування автомобілів (СТО), викладачі вищих навчальних закладів, представники ремісництва тощо. При цьому такі спеціалісти автоматично отримували статус експерта після винесення двох передбачених законом процесуальних документів: постанови (ухвали) про призначення судової експертизи із зазначенням особи, якій доручається її виконання, і протоколу про ознайомлення цієї особи з правами та обов’язками експерта і підпискою про кримінальну відповідальність за надання заздалегідь неправдивого висновку та відмову від виконання обов’язків судового експерта.

Нове бачення судово-експертної діяльності в державі було сформульоване 1994 року у зв’язку з прийняттям Закону України «Про судову експертизу» [2]. Цей Закон вперше легалізував статус професійних судових експертів, які за його канонами «готуються вищими навчальними закладами, після чого вони спеціалізуються та підвищують кваліфікацію на курсах і в інститутах удосконалення відповідних міністерств та відомств» (ст.ст. 10, 21), атестуються з присвоєнням кваліфікації судового експерта експертно-кваліфікаційними комісіями (ст.ст. 16, 17) із подальшим поданням їхніх персональних даних до Реєстру атестованих судових експертів державних та підприємницьких структур та громадян, з якого владному замовнику рекомендується переважно обирати виконавців судових експертиз (ст. 9). У першій редакції ст. 7 «Організація судово-експертної діяльності» констатувалася вже певна нерівність суб’єктів судової експертизи: якщо для державних спеціалізованих установ та відомчих служб судово-експертна діяльність передбачалася на безальтернативній основі, то щодо такої діяльності судових експертів-підприємців (які тоді діяли на підставі ліцензії, виданої в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України) та громадян за разовим договором вказувалося, що вона здійснюється за можливістю, тобто у певних винятках. У подальшому за новими редакціями ст. 7 (яка вже називалася інакше: «Суб’єкти судово-експертної діяльності») був реально збільшений рівень монополізації державної судової експертизи за рахунок уже сформульованих обмежень: «Виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз» та «для проведення деяких видів експертиз, які не здійснюються виключно державними спеціалізованими установами, за рішенням особи або органу, що призначили судову експертизу, можуть залучатися крім судових експертів також інші фахівці з відповідних галузей знань».

З цієї дефініції можна зрозуміти, що «інші фахівці», які залучаються для «деяких видів експертиз», не є професійними судовими експертами, і це є певною шпаринкою для залучення до проведення судових експертиз фахівців із науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо, як, власне, було раніше і корегувалося замовником судових експертиз. Ці «інші фахівці», яким при виконанні судової експертизи дозволено стати «експертами» за змістом чинних процесуальних законів, до кола «судових експертів» таки не дотягують, оскільки не включаються до нього згідно з останньою (2004 року) редакцією ст. 10 «Особи, які можуть бути судовими експертами» Закону України «Про судову експертизу». Тобто позначилась явна нелогічність цієї норми: як експерти «інші фахівці» залучатися можуть, але судовими експертами при цьому вони не стають.

Експертна діяльність професійних недержавних експертів є чинною за умовами вищезазначеної нормативної регламентації, але обмежується підзаконними актами: спочатку діяло 30 % обмеження в експертних допусках, а за наказом Міністерства юстиції України № 301/5 від 03.03.2015 р., яким затверджувалося нове Положення про ЕКК та атестацію судових експертів, цей показник був піднятий до рівня 48 % від дозволів на експертну діяльність для державних судових експертів, у чому, мабуть, треба вбачати поштовх до демократизації експертної діяльності в сучасних умовах.

Навчання кандидатів у недержавні судові експерти та стажування кожні три роки тих із них, які отримали кваліфікацію судового експерта, у подальших редакціях (2004 року) Закону України «Про судову експертизу» переносилися до державних спеціалізованих установ Мін’юсту (ст. 21). Визначення умов проходження підготовки, порядок здійснення атестації та питання дисциплінарної відповідальності недержавних судових експертів встановлюються Мін’юстом, реалізуються через Центральну експертно-кваліфікаційну комісію (ст. 17), яка згідно з переліченими завданнями саме і створена для керування недержавною судовою експертизою. У складі цієї комісії не передбачені представники громадських організацій судових експертів, за можливістю і за згодою до її змінного складу можуть бути залучені лише судові експерти, які не є працівниками державних спеціалізованих установ судової експертизи (п. 5 Положення про ЕКК та атестацію судових експертів), але вони фактично жодним чином не впливають на рішення ЦЕКК.

За принципом саморегуляції атестацію недержавних експертів взагалі доцільно проводити в недержавному професійно-експертному середовищі із залученням до участі в екзаменаційних комісіях представників відомств та провідних фахівців державної гілки судової експертизи, як це відбувається в більшості країн світу. Атестація (частіше сертифікація) недержавних судових експертів, ведення їхніх дисциплінарних справ і складання списків експертів за світовою практикою покладається на авторитетні недержавні об’єднання судових експертів. Вони ж видають та періодично оновлюють програми сертифікації експертів за кожною експертною спеціальністю. Наприклад, у США нараховується 10 таких організацій, які офіційно мають право здійснювати сертифікацію спеціалістів у певних галузях судової експертизи, а саме: бюро криміналістів, судових експертів-документознавців, судово-експертної одонтології, судово-експертної токсикології, судово-медичного дослідження мертвих тіл, асоціація судових експертів-документознавців, бюро сертифікації судових експертів-токсикологів, міжнародна асоціація з ідентифікації, міжнародний інститут судово-експертних наук, бюро акредитації за судово-експертними спеціальностями [3]. З огляду на зазначене, є всі підстави вважати ЦЕКК певним рудиментом командно-бюрократичної системи, який не відповідає умовам сьогодення.

Жорстке державне регулювання судово-експертної діяльності з підпорядкуванням недержавної експертної гілки себе вже вичерпало, оскільки ставить під сумнів принцип незалежності суб’єктів судово-експертної діяльності, спотворює реальну наукову змагальність державної та недержавної їх гілок. Є необхідність вироблення інших механізмів, здатних якісніше виконувати регулювання цієї діяльності. Вважаємо, що серед них забезпечення саморегулювання своєї діяльності самими недержавними судовими експертами набуває великого значення. Рухаючись таким шляхом, є всі можливості повернутися до кола цивілізованих правовідносин у галузі спеціальних знань, що діють у світі. Це, врешті, визначається сучасним державним вектором розвитку.

Пошук оптимального варіанту співвідношення державного управління і приватноправових механізмів регулювання окремих сфер громадської та підприємницької діяльності не є новою проблемою для вітчизняної правової науки і практики законотворення. Однак кожен новий етап розвитку правової системи незалежної України супроводжується щоразу новими ініціативами щодо впровадження певних інститутів, механізмів та засобів регулювання. Найчастіше такі ініціативи зводяться до спроби адаптувати успішний досвід розвинутих зарубіжних країн до тих умов, що існують в економіко-правовій сфері сучасної України. Не стала винятком і спроба ввести інститут саморегулівних організацій. Ці організації створюються в приватному секторі з числа учасників певного виду підприємницької діяльності та за своєю суттю є непідприємницькими товариствами. Однак держава делегує цим організаціям свої повноваження з розробки правил професійної поведінки учасників певного ринку, а також із контролю та нагляду за дотриманням цих правил. Ця модель здатна гармонізувати інтереси як держави, так і громадськості та підприємництва.

В умовах України оптимізація системи регулювання може базуватися на законі, який дає спеціальні права, особливо у сфері взаємодії відомств із професійними громадськими чи підприємницькими об'єднаннями, що відповідають певним вимогам. Ці спроби в законодавчій діяльності були непоодинокі, однак наразі такого окремого закону ще не створено, хоча останній проект і зареєстрований у Верховній Раді України на початку 2015 року. Саморегулівна діяльність окремих організацій на даний час врегульована на рівні галузевих законодавчих актів, з яких варто виділити такі закони: «Про цінні папери та фондовий ринок» (2006 року), «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» (2001 року), «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність» (2001 року) тощо. Успішне впровадження саморегулювання дозволить знизити державні витрати, здійснювати більш професійний контроль за якістю експертних послуг, підвищити відповідальність професіональної громадськості чи учасників ринку за свої дії, ввести більш дієві механізми зворотного зв'язку з органами влади та замовниками експертних послуг.

Саморегулівною організацією (СРО) у загальному плані є некомерційна організація, створена з метою саморегулювання, заснована на членстві, що об'єднує суб'єктів підприємницької діяльності або професійної спільноти, виходячи з єдності галузі виробництва товарів (робіт, послуг) або ринку вироблених товарів (робіт, послуг), або яка об'єднує суб'єктів професійної діяльності певного виду. Такою некомерційною організацією може бути громадське професійне об’єднання судових експертів будь-якого експертного напряму. До основних функцій СРО можна віднести нормування та контроль професійної діяльності своїх членів у межах компетенції; захист їхніх професійних інтересів у спорах з органами влади та замовниками експертиз; гарантію цивільної відповідальності членів у мінімально встановлених розмірах; професійну громадську експертизу законопроектів.

При значних перевагах (зниження державних витрат, професійний контроль над якістю експертних послуг, підвищення відповідальності учасників ринку за свої дії, більш дієві механізми зворотного зв'язку, корпоративна етика) у системі саморегулювання можуть виникнути й певні ризики, які треба заздалегідь передбачати та мінімізувати різними шляхами. Зокрема, як і в будь-якій сфері діяльності, це може бути корупційний ризик, можливість створення кишенькових СРО, непрофесіоналізм членів і контролю над ними, безвідповідальність, конфлікт інтересів тощо. Ці ризики можна звести до мінімуму за рахунок впровадження певних організаційних заходів, зокрема колегіальності управління та його відкритості, створення кваліфікаційних вимог до своїх членів, розробки кодексу професійної честі, конкуренції з іншими СРО та державними судовими експертами.

У сучасній правовій доктрині, як проаналізувала К. Глаз [4], виділяється дві основні моделі саморегулювання: американська (характерна для США) і європейська (характерна для європейських країн). Американська модель саморегулювання заснована переважно на індивідуальній свободі та найменшому державному втручанні. Як наслідок, саморегулювання має більшу вагу. Воно є автономним і майже не передбачає додаткового контролю за діями саморегулівних організацій з боку держави. Правила, розроблені саморегулівними організаціями, жодним чином не узгоджуються з державними органами, а тому не виключаються випадки прийняття правил та норм, які не відповідають чинному законодавству. Європейська модель саморегулювання пов'язана з доктриною держави загального добробуту, відповідно до якої держава покликана не тільки гарантувати права і свободи приватних осіб, але й забезпечувати загальний добробут. Цю модель у західній правовій науці також іменують моделлю співврегулювання, в якій саморегулювання є доповненням до державного регулювання і навпаки. У сучасному світі названі моделі іноді застосовуються в деяких країнах у своєрідному гібридному вигляді (Канада).

Для реалізації принципу саморегулювання недержавних громадських організацій судових експертів, на нашу думку, доречно внести зміни до Закону України «Про судову експертизу». Рекомендується додати один розділ такого змісту:

«Розділ V. Саморегулівні професійні громадські організації судових експертів

Ст. 25. Саморегулівна професійна організація судових експертів

1. Судові експерти та інші носії спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла можуть об’єднуватись у громадські організації, у тому числі саморегулівні.

2. Саморегулівною професійною організацією судових експертів є всеукраїнська громадська організація, що об'єднує судових експертів та інших носіїв спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла, здійснює повноваження з громадського регулювання діяльності судових експертів.

3. Утворення та порядок діяльності саморегулівної професійної організації судових експертів регулюється законодавством про об'єднання громадян з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

4. Саморегулівна професійна організація судових експертів є юридичною особою, яка діє на засадах самоврядування і діяльність якої не має на меті отримання прибутку.

5. Всеукраїнська саморегулівна професійна організація судових експертів повинна відповідати таким критеріям:

• мати склад атестованих судових експертів не менш ніж 60 % від загального кількісного складу організації, інші 40 % припадають на фахівців у галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла;
• мати органи управління, функції та повноваження яких повинні відповідати вимогам цього Закону;
• мати встановлену процедуру внутрішньої сертифікації своїх членів з метою контролю за якістю експертної діяльності, яка здійснюється ними;
• мати розроблені відповідно до вимог цього Закону і такі, що є обов'язковими для виконання членами саморегулівної організації судових експертів, правила професійної етики.

6. Порядок визнання Міністерством юстиції України статусу Всеукраїнської саморегулівної професійної організації судових експертів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Ст. 26. Функції та повноваження саморегулівної професійної організації судових експертів

Саморегулівна професійна організація судових експертів виконує такі функції та повноваження щодо громадського регулювання діяльності судових експертів:

1) здійснює контроль за виконанням положень цього Закону та інших нормативно-правових актів в експертній діяльності її членів;

2) може брати участь у розробці нормативно-правових актів та заходах з питань судової експертизи та вдосконалення судочинства;

3) здійснює професійну підготовку своїх членів та підвищення їхнього професійного рівня шляхом внутрішньої сертифікації за процедурою, встановленою саморегулівною організацією;

4) створює у своєму складі експертно-кваліфікаційну та дисциплінарну комісії та може брати участь у складі таких комісій інших державних та громадських організацій;

5) за порядком, встановленим саморегулівною організацією, може проводити рецензування висновків судових експертиз і досліджень, виконаних її членами, та на вимогу інших організацій і громадян – вказаних документів, виконаних іншими судовими експертами;

6) здійснює представництво інтересів членів саморегулівної професійної організації судових експертів в органах державної влади, судах, органах місцевого самоврядування та їхній захист;

7) здійснює інформування суспільства про практику та проблемні питання судової експертизи;

8) має інші функції та повноваження, передбачені законодавством України».

Цей розділ містить нормативне закріплення діяльності професійної громадської організації судових експертів будь-якого експертного напряму (напрямів). Саморегулівність такої професійної громадської організації, вказана в її назві, підкреслює повну автономність в організаційних, експертних, методичних, дисциплінарних та інших питаннях, здатність керувати цими процесами без втручання державних чиновників від судової експертизи.

Членами саморегулівних професійних громадських організацій судових експертів на першому етапі переважно повинні бути недержавні експерти та фізичні особи – фахівці з профілю СРО, оскільки регулювання діяльності державних експертів проходить за жорсткими відомчими моделями. Поява таких громадських організацій судових експертів дозволить усунути монопольне становище державної судової експертизи і сприятиме становленню наукової змагальності в судовій експертизі.

Справжню дерегуляцію відомств можна буде здійснити тоді, коли саморегулювальність охопить і державну судову експертизу.

Список використаної літератури

1. Гончаренко В. И. Вопросы реформы судебной экспертизы // в сб. Актуальные проблемы судебной экспертизы и криминалистики (тезисы научно-практической конференции). – Киев, 1993, с. 12–14.
2. Закон України «Про судову експертизу» № 4038-XII, прийнятий ВРУ 25.02.1994 р. (із подальшими змінами).
3. Хазиев Ш. Н. Особенности организации судебных экспертиз в странах англо-американского права // в. сб. Теория и практика судебной экспертизы № 4 (8). – М., 2007, с. 218–220.
4. Глаз К. Саморегулювання і інститут саморегулівних організацій в Україні. – 2013. – ukrstrategy.com.